Батькам дітей з ООП

Консультація 1

Тема: «Підтримка дитини з тяжкими порушеннями мовлення в навчанні та повсякденному житті в умовах війни».

Мета: надати батькам знання про особливості розвитку дітей із тяжкими мовленнєвими порушеннями; озброїти практичними рекомендаціями для ефективної допомоги дитині вдома під час воєнного стану; зміцнити партнерство між родиною та педагогами.

Діти з мовленнєвими порушеннями мають функціональні або органічні ураження в центральній нервовій системі. Вони часто скаржаться на головний біль, нудоту, запаморочення. У багатьох дітей спостерігаються порушення рівноваги, координації рухів, не диференційованість рухів пальців та артикуляційних рухів. Під час навчання вони швидко втомлюються, виснажуються. Їм притаманні дратливість, збудливість, емоційна нестійкість. Діти з тяжкими порушеннями мовлення (ТПМ) мають особливості розвитку, які стосуються не лише мовлення, а й когнітивних, емоційно-вольових та рухових сфер. У них часто спостерігаються труднощі з концентрацією уваги, розвитком логічного мислення, пам’яті та координацією рухів, а також проблеми з формуванням соціальних навичок і самооцінки. Їм може бути складно навчатися, зокрема засвоювати читання, письмо та математичні поняття, через обмежений словниковий запас і труднощі з фонематичним слухом. Важливо розуміти, що інтелектуальний потенціал таких дітей зазвичай збережений і їм потрібна лише систематична мовленнєва та психологічна підтримка.

Батьки дітей з особливими освітніми потребами під час воєнного стану знаходяться в стресовому стані вдвічі більше, адже їм і до того було непросто з соціалізацією та навчанням своїх малюків, а нинішня ситуація тільки ускладнює цей процес. Тепер їхні можливості ще зменшилися, а діти потребують ще більшої допомоги та уваги. Брак системного навчання та доступу до корекційних занять, зв’язку зі звичними педагогами спричиняє додаткове напруження в батьків. Зміна обставин та укладу життя дає змогу поглянути на ситуацію з іншого боку та побачити нові можливості й віднайти нові орієнтири.

Часто ми не помічаємо, що корекційна складова окремих занять із дітьми з ООП переоцінена. За спостереженнями фахівців, вона не дає такого значного ефекту, як чимало звичних рутинних справ, які можуть стати навчальними для дітей:

• побутові навички для дітей та самостійність;
• соціальний розвиток;
• ігри, уподобання, хобі.

Для всього цього не потрібні окремі педагоги, достатньо залучення батьків. Натомість результат від перенесення акценту з академічних досягнень на побутові є платформою для розвитку навичок для життєвої адаптації. Тож підтримка дитини з ООП базується на щоденній рутині та буденності.

Дуже важливо створити для дитини усталений розклад дня, причому бажано його візуалізувати у формі картинок та тексту. Розклад обов’язково має містити звичні гігієнічні процедури, прогулянки, ігри, фізичну активність, побутові справи на кшталт походів до крамниці, прибирання, готування їжі, догляду за домашніми тваринами – усе те, до чого дитина звикла вдома. Це доволі легко дотримувати, і такі прості речі можуть стабілізувати дитину з ООП, для якої звичні справи є основою безпеки та впевненості.

За можливості варто організувати спілкування з однолітками, навчання в будь-якому форматі, заняття з корекційними спеціалістами, різноманітні розвивальні заходи онлайн тощо. Треба пам’ятати, що варто давати самій дитині право обирати деякі різновиди діяльності та їхню послідовність у межах розкладу. Тоді вона відчуватиме, що може впливати на ситуацію і її думка важлива.

Ігрова діяльність відповідно до віку – це важлива платформа для розвитку та підтримки соціальних, комунікативних і когнітивних навичок. Навіть у випадку, коли дитина невербальна, її навички комунікації та спілкування можна поглиблювати саме завдяки іграм.

Активні та рухливі ігри дають можливість зняти напруження, посилити здатність контролювати тіло. Дитина вчиться запам’ятовувати правила та дотримуватися їх: наприклад, дотримуватися черги, чекати, стежити за тим, що роблять інші тощо.

Сенсорні ігри (переливати воду, додавати пісок, олію, фарби, торкатися, гладити, нюхати тощо) знімають сенсорне перевантаження, забезпечують дитині відпочинок, наприклад, від спілкування з іншими людьми. А з іншого боку, ми даємо їй нові знання та навички.

Настільні (дидактичні) ігри підтримують навички спілкування та соціальної взаємодії. Вони також сприяють закріпленню навчальних досягнень та корекційної роботи (наприклад, ігрові завдання із запам’ятовування, концентрації уваги, розвитку мислення тощо).

До того ж, коли ви граєте в ігри з дитиною, ви й самі можете переключитися з того, що відбувається навколо, отримати радість та задоволення хоча б на кілька хвилин. Це дає змогу й дітям побачити, що в будь-яких обставинах є час на розслаблення та радощі, на відчуття самого життя. Тоді й діти припиняють відчувати тривогу.

Якщо для дітей дошкільного віку батьки є цілим всесвітом, і вони можуть замінити партнерів у іграх і однолітків, то з 8-9 років живе спілкування з такими ж дітьми стає надважливим. Тому варто спробувати організуватися з іншими батьками у вашій місцевості, які мають дітей такого ж віку, для спільної діяльності – прогулянок, ігор, творчої та побутової діяльності. У цьому випадку головне завдання для батьків дитини з ООП – не акцентувати увагу на корекційній роботі, а дати дитині змогу вільно спілкуватися.

Війна торкнулася кожного, і педагогів у тому числі. Якщо ви сидітимете й чекатимете, що знайдеться фахівець, котрий вам усе організує, ви будете сильно розчаровані. А от якщо ви почнете щось робити самостійно, буде суттєво легше знайти людину, яка долучиться до процесу й допоможе.

Якщо ви маєте змогу продовжувати корекційні заняття – це ідеальний варіант. Але якщо такої змоги немає, то можна організувати заняття з дитиною самостійно.  Можна спробувати звернутися до корекційних центрів, ІРЦ чи приватних фахівців, або пошукати фахівців, які працюють онлайн.

Рекомендації батькам дітей з порушеннями мовлення:

• говоріть із дитиною повними, чіткими реченнями;
• супроводжуйте дії коментарем, називаючи предмети, дії, ознаки («Це тобі червоне яблуко», «Я ріжу хліб ножем»);
• грайте в словесні ігри: «Слова на букву…», «Вгадай за описом», «Скажи навпаки»;
• читайте разом короткі тексти, вірші, казки;
• просіть дитину переказати почуте, намалювати за змістом;
• використовуйте настільні ігри для розвитку мислення й пам’яті;
• хваліть дитину навіть за невеликі успіхи;
• уникайте порівнянь з іншими дітьми;
• створюйте ситуації, де дитина може відчути себе успішною;
• регулярно відвідуйте консультації логопеда та психолога;
• дотримуйтесь рекомендацій щодо домашніх завдань;
• дотримуйтесь режиму дня;
• забезпечте спокійну, доброзичливу атмосферу вдома;
• пам’ятайте: мовлення розвивається у грі, спілкуванні та любові.

Батьки – найголовніші партнери педагогів у розвитку дитини. Регулярна співпраця, терпіння і підтримка допоможуть дитині подолати мовленнєві труднощі та відчути радість спілкування й навчання.

Консультація 2

Тема: «Формування праксису у дітей»

Праксис – це здатність людини планувати, організовувати та виконувати цілеспрямовані рухи. Для дитини він є основою розвитку багатьох навичок: самообслуговування, письма, малювання, мовлення, навчання, тощо.

У дітей з мовленнєвими порушеннями часто спостерігаються труднощі у розвитку праксису: їм складно повторювати рухи, координувати дії рук і язика, послідовно виконувати дії. Для того, щоб промовити один звук, наші органи артикуляції виконують низку послідовних дій, над якими ми навіть не замислюємося, так як промовляємо автоматично. Дитина з порушеним оральним праксисом не в змозі самостійно опанувати  та послідовно виконати потрібні дії. Такий алгоритм відбувається не тільки з вимовою окремого звука, а й з вимовою складів, слів, речень, що є ще складнішим.

Диспраксія має два типи: аферентна та еферентна. Аферентна диспраксія виражається в тому, що дитині важко або вона взагалі не може утримувати пози, що відображається і в загальному, і в мануальному, і в артикуляційному праксисі. При порушенні еферентного праксису страждає переключення з одного руху на інший. В логопедичній практиці дуже часто у одній дитині діагностуються два типи диспраксії. Саме тому ми можемо спостерігати в мовленні дитини і порушення з боку звуковимови, і порушення у складовій структурі слова.

Артикуляційний праксис – це здібність промовляти звуки мовлення (ізольовано) та їх ланцюжки. За ізольоване промовляння звуку відповідає тем’яна частка головного мозку (це поза), а за ланцюжок – премоторна (треба з одного звуку переключитися на інший). Артикуляційний праксис є механізмом моторного планування. Моторне планування – це створення алгоритму рухів. В основі моторного планування стоїть сенсорна інтеграція. Процес моторного планування відбувається на рівні звуку, на рівні складу, на рівні слова. Кожен звук має свою певну артикуляцію. Наприклад: для утворення звука С треба посміхнутися, напіввідкрити рот, поставити кінчик язика за нижні альвеоли, утворити жолобок і видихнути на нього. Якщо моторне планування порушене, дитина не зможе промовити ізольовано звук. Виконуючи артикуляційну гімнастику, ми вчимо дитину створювати алгоритм рухів. На рівні промовляння складу або слова потрібно поєднати вже декілька моторних програм. Моторне планування це найскладніша функція головного мозку. Воно необхідне не тільки для артикуляційного праксису. Всі наші цілеспрямовані дії є результатом моторного планування: це і гра, і прийом їжі, і одягання, і малювання тощо.

Найголовніше чому ми можемо навчити дитину після народження, це свідомим рухам на рівні загальної, дрібної і артикуляційної моторики. Отже логопед займається формуванням, корекцією свідомого руху, тобто праксису. Якщо у дитини порушене первинне поле, а саме є ушкодження моторної кори, при цьому спостерігаються рефлекторні та рухові розлади, це робота невролога, а не логопеда.

Є певні вікові показники розвитку загальної та дрібної моторики дитини в ранньому віці. Взагалі розвиток в перший рік життя вважається базовим для подальшого розвитку дитини. Дуже важливо, щоб розвиток відбувався по певним нормативним показникам, які свідчать про стан здоров’я і розвитку немовляти. Наприклад, якщо у дитини є ураження моторної кори головного мозку, а це первинне поле, то вторинне – праксис, розвиватися не буде і вже можна казати про диспраксію.

Показники розвитку новонародженого від 0 до 3,5 місяців: в 3 місяці дитина повинна тримати голівку в лежачому положенні та сидячи з підтримкою. Якщо мама каже, що її дитина вже в місяць утримувала голівку, то це свідчить про спастику м’язів, а не про гарний розвиток дитини. При утриманні дитини стоячі – вона спирається на стопу, це є необхідним для процесу вертикалізації. В 3,5 місяці перевертається зі спини на живіт і в зворотному напрямку.

Від 4 до 5 місяців дитина сама піднімає голову лежачі на спині. Стоячи, спирається на усю стопу та утримує голову і тулуб. Лежачі на животі, спирається на витягнуті руки з відкритими долонями. Особливу увагу слід звертати на відкриті долоні та відведення великого пальця. Якщо дитина спирається на кулачки, то це свідчить про не відходження хапального рефлексу, який зникає приблизно в 3 місяці. Якщо не відбувається відведення великого пальця, то процесу вертикалізації теж не буде. Спираючись на передпліччя, дитина тягнеться за іграшкою. В 5 місяців сидить з підтримкою, лежачі на спині, грається своїми ногами, починає формуватися координація рука – око. При підтримці за тулуб вертикально пружинить ніжками.

В 6 місяців дитина самостійно сідає з положення лежачі, повзає без включення тазового поясу. У 8 місяців сидячи повертає корпус, вільно користується руками – сидячи, може правою рукою дістати те, що лежить в неї зліва, починає формуватися міжпівкульна взаємодія, відбувається перетинання середньої лінії. В цей же період відбувається некоординоване повзання та дитина стоїть на колінах біля опори.

В 10 – 12 місяців дитина самостійно стоїть у опори, повзає з перехресною координацією (права півкуля починає передавати інформацію у ліву півкулю), ходить при підтримці за обидві руки та ходить самостійно.

Якщо у дитини не формуються в зазначений період (припустиме відхилення 1 місяць) вказані вище вміння, ми будемо надалі відстежувати порушення в розвитку і, як показує практика, дуже часто страждає мовлення.

В онтогенезі першим розвивається загальний праксис, потім мануальний і далі артикуляційний. Якщо у дитини є загальна диспраксія, то труднощі будуть спостерігатися і в дрібній, і в артикуляційній моториці.

Вченими доведено, що розвиток праксису тісно пов’язаний з розвитком мовлення, тому його формування є важливим напрямком роботи з дітьми з особливими освітніми потребами і починати треба саме з загального праксису.

Батькам необхідно звернути увагу, якщо дитина:

• насилу повторює рухи за дорослим;
• плутає послідовність дій;
• має труднощі з самообслуговуванням (застібнути ґудзики, зав’язати шнурки, відповідно до віку не їсть самостійно тощо);
• погано координує рухи кінцівок;
• не може робити одночасно рухи різними органами, наприклад, язик і долоні разом піднімати вгору, вниз, праворуч, ліворуч;
• має нечітку звуковимову;
• пропускає, переставляє або додає склади у слові.

Як батьки можуть допомогти дитині вдома?

1. Розвиток загального праксису:

• ігри з м’ячем;
• стрибки на одній та обох ногах;
• влучання в ціль;
• ранкова зарядка з виконанням рухів під рахунок;
• ходьба по лінії вперед, назад, з перешкодами;
• танцювальні рухи під музику.

2. Розвиток дрібної моторики:

• перебирання круп;
• ігри з піском;
• шнурівки;
• ліплення;
• малювання, розфарбовування;
• ігри з прищіпками;
• ігри з конструктором;
• аплікації;
• орігамі.

3. Розвиток артикуляційного праксису:

• ігри перед дзеркалом для контролю рухів (наприклад, вправа «Зроби як я»);
• надування та втягування щічок;
• робота з мімічними м’язами («Покажи як ти радієш (сумуєш, сердишся, тощо)»);
• дихальні вправи («Мильні бульбашки», дмухання на пір’їнку, «Футбол» з коктейльними трубочками);
• узгодження рухів язика та пальцьового праксису.

Поради для батьків:

• займайтеся регулярно, але недовго (10-15 хвилин щодня);
• подавайте вправу у формі гри;
• показуйте рухи повільно та чітко;
• спілкуйтесь з дитиною на її рівні так, щоб вона бачила ваші артикуляції;
• спочатку використовуйте дзеркало для артикуляційних вправ, а потім його прибирайте (так дитина вчиться відчувати свої артикуляційні органи);
• емоційно хваліть дитину за кожен успіх;
• дотримуйтесь рекомендацій фахівців.

Пам’ятайте

Формування праксису – це поступовий процес, який потребує терпіння, систематичності та підтримки з боку дорослих. Спільна робота батьків і фахівців допомагає дитині розвивати рухові та мовленнєві навички, що позитивно впливає на її навчання і саціалізацію.

Консультація 3

Тема: «Практичні поради для батьків дітей з ООП

під час війни».

Кожна родина в Україні відчуває на собі жахливість воєнних подій. Але найважче зараз батькам дітей, які мають психофізичні труднощі.

Справа в тому, що діти кризові ситуації сприймають не так, як дорослі. Вони набагато більше уразливі до негативних наслідків, так як соціально й емоційно прив’язані до батьків чи опікунів. Щоб правильно діяти в екстремальних ситуаціях або попереджати їх, важливо розуміти дитячу психологію.

Отже, діти від 0-3 років під час стресу бувають дратівливі, плаксиві, виявляють набридливу або агресивну поведінку. Вони завжди бояться незрозумілих звуків, криків, різких рухів і потребують фізичної близькості батьків. Для дітей цього віку важлива присутність батьків та тактильний контакт. Діти 4-6 років, що мають особливі освітні потреби, під час стресу відчувають найбільше безпорадність та безсилля, які можуть проектувати у своїх іграх або, навпаки, заглиблюються в себе та не бажають спілкуватися з однолітками та дорослими. Для відчуття безпеки цим дітям вкрай необхідно бути поруч з близькими людьми. Для дітей 7-10 років характерним є почуття провин, неспроможності, злості та наявність фантазій, де дитина бачить себе «рятівником», може спостерігатись «зацикленість» на подробицях подій. Для них страшно втратити звичне, важко пристосуватися до змін. Можуть виникати думки та питання про смерть. Деякі діти досить добре розуміють загрозу та переживають страх. Дорослі повинні обговорювати з дитиною дійсність, цікавитись її переживаннями та забезпечувати їй максимальний комфорт. Наступна вікова категорія – це діти 11-13 років. Наближення до підліткового стану є одним із найбільш стресових періодів у житті будь-якої дитини.  В цей час взагалі спостерігаються дратливість, страх, депресія, що може посилюватися стресовою або екстремальною ситуацією внаслідок війни. Діти можуть поводити себе агресивно та не приймати правил. У цьому віці йде розуміння того, що відбувається, прогнозується майбутнє, але мінімальний досвід спричиняє тривожність. Батькам слід відкрито говорити з дитиною про її переживання, страхи та допомагати відтворювати соціальні зв’язки. У дітей 14-18 років виявляється найнебезпечніша поведінка. Вони бояться втратити себе, своє місце, життя, близьких. Можуть радикально сприймати ситуацію, адже для дитини зазвичай світ зруйнувався. Батьки повинні розуміти, що підліткам під час війни важливо не брати на себе роль дорослого. З ними треба ділитися досвідом, розмовляти, допомагати знизити емоційну напругу, дати можливість бути природними зі своїми переживаннями.

Отже, що робити та як допомогти батькам своїй дитині, яка має особливі освітні потреби. Психологи звертають увагу, що в усіх дітей, особливо молодших, під час війни може спостерігатися певний регрес у поведінці: вони вередують, не виконують домовленостей, утрачають деякі навички.

Наші рекомендації спрямовані на те, щоб вплив стресу не спричинив психологічну травму та не призвів до регресу навичок у дитини з ООП, а також що робити під час екстремальної ситуації.

Поговоріть з дитиною, зберігаючи спокій.

Треба обов’язково говорити з дитиною про війну, але будувати розмову залежно від її віку, рівня розуміння мовлення та розуміння ситуації дитиною, бо вона вже чула чи бачила певні ознаки війни (звуки сигналу – тривоги, вибухи, зруйновані будинки, блокпости, військових тощо). До того ж чимало дітей з ООП користуються інтернетом, де стикаються в відповідною інформацією. Під час розмови можна використовувати візуальне підкріплення (зображення певних подій або предметів). Говорити з дитиною варто дорослому, який найкраще зберігає спокій. Під час спілкування з дітьми підліткового віку дуже важливо вчити їх, як правильно фільтрувати інформацію та не вірити у фейки. Під впливом стресу дітям важко знайти перевірену інформацію про все, що відбувається, і зрозуміти ситуацію, оскільки емоції відключили неокортекс (частина мозку, що відповідає за логіку).

Показуйте, що ви надійні.

Дорослі повинні запевнити дитину, що зроблять усе необхідне, щоб уберегти її від небезпеки, але при цьому дорослим треба піклуватися і про себе також, бо психологічний стан дитини залежить від психологічного стану дорослого, що поряд. Важливо створити безпечний емоційний простір і слідкувати за своїми реакціями. Ідеться про  усталений розклад дня, який обов’язково має містити все те, до чого дитина звикла у звичайному повсякденному житті, починаючи від звичних гігієнічних процедур, прогулянок, ігор, фізичних активностей, побутових справ тощо. Для дитини з ООП такі речі є основою безпеки та впевненості.

За можливості варто організувати спілкування з однолітками, поновити розвивальні, корекційні заняття, навчання в будь-якому форматі, який використовувався раніше. Так намагання підтримати звичайний розпорядок життя забезпечить певну передбачуваність подій для дитини. Це допоможе знизити її тривожність та надасть можливість дитині почуватися в безпеці.

Для того, щоб максимально запобігти непередбачуваності подій, у той момент, коли треба рухатися в бомбосховище, дорослим треба заздалегідь підготувати дитину до змін. Слід домовитися та навчити дитину, де вона зможе знайти батьків або інших родичів у разі небезпеки, де ховатися, якщо не буде мобільного зв’язку. Поясніть дитині, що коли ви кажете про потребу йти в сховище, то їй необхідно дотримуватися певних правил: узяти свій рюкзачок, у якому її улюблена іграшка або цукерки чи печиво, і рухатися за дорослим.

Під час сирени в дитини в особливому навантаженні знаходиться аудіальний канал сприйняття, тому її треба чимось зайняти. Для цього можна співати хором, слухати в навушниках аудіоказки та музику, узяти із собою гітару та влаштувати для всіх концерт.

Сльози та плач – теж нормально в цій ситуації, тому дитині потрібно дати виплакатися. Після емоційного вивільнення дитині буде легше заснути. Водночас для деяких дітей з особливими освітніми потребами ці рекомендації можуть не спрацьовувати, наприклад, коли дитина не тактильна, або, навпаки, пісні та казки вона не почує. Для цього потрібно індивідуально розбирати кожен випадок, але є способи, які можна намагатись пристосувати. Насамперед, сам дорослий повинен транслювати дитині спокій і під час тривоги, і під час бомбардувань. Дитина бачить, що дорослі зберігають спокій, адекватні, вона впевнена, що вони контролюють ситуацію, тому й сама себе так поводить. Можна використовувати шумозахисні навушники, силіконові втулки тощо. У пригоді може стати гризіння льодяників, твердих фруктів. Щоб відволікти дитину від гучних звуків вибухів можна співати колискових або інших українських пісень, прослуховувати аудіаказки, вірші, тобто зробити все, щоб відволікти дитину тим шумом, який є для неї приємним. Якщо дитина полюбляє і є така можливість, можна малювати, ліпити, адже дитина, яка перебуває в кризовій ситуації, що загрожує її безпеці, переживає складні почуття, вона шукатиме ресурси в природній для неї діяльності – грі. Гра одночасно захищає від складної для розуміння несправедливості й у той самий час дає простір для проживання реальності та оволодіння нею, особливо тими її аспектами, які є руйнівними для її душі. Ігрові фантазії дітей – результат психічної переробки переживань, тому вони не завжди зрозумілі, їх потрібно розглядати в контексті особистої історії дитини, її сім’ї та пережитого досвіду. Підтримуйте дитину, щоб вона знову набула душевної рівноваги. Отже, розглянемо декілька ігор та вправ, які допоможуть дітям зберігати спокій та тримати себе в руках.

«Сонечко»

Заплющ очі та уяви, що ми знаходимось у центрі сонячного сяйва, що ти навколо себе бачиш, які почуття тебе наповнюють. Працює майже як медитація та відносить дитину від реальності на декілька хвилин.

«Мова спецагента»

Якщо тебе переповнюють погані емоції та почуття, полаймось із тобою мовою спецагента: «Харрр! Я-я-я-я-я! Дуррр! Муррр! Фурррр!». Такою мовою можна кричати голосно, ця техніка допомагає звільнити тіло від напруги.

«Обійми» (ця вправа не підійде для дітей, які стороняться тактильного контакту).

Запропонуйте всім дітям, які знаходяться з вами в укритті, обійнятися разом.

Також можна погладжувати, навіть трішки масажувати дитині спинку, при цьому промовляти щось приємне.

Якщо дитина нервує від надлишку людей у бомбосховищі й від цього починає ставати рухливою, тобто стрибає, бігає, то слід дати їй цю можливість, щоб скинути напруження в такий спосіб. Також можна пострибати з дитиною разом, підтримуючи її в такий спосіб.

Якщо дитина хоче, навпаки, сховатися, то можна це зробити за допомогою пледа чи ковдри. Накритися нам з головою і розповідати, наприклад, улюблені казки, згадувати приємні події, погладжувати, тримати за ручку.

Як діяти в екстремальній ситуації?

У ситуації війни дитячий організм може зазнати великого емоційного потрясіння. Дитина може впасти в ступор. Ступор (від лат. stupor «заціпеніння, оглушення») – це вид рухового розладу, що є повною знерухомленістю з появою ослаблених реакцій на подразнення, зокрема больових.

До основних ознак ступору належать:

• різке зниження або відсутність рухів та мови;
• відсутність реакцій на зовнішні подразники (шум, світло);
• застигання в певній позі, стан повної нерухомості.

Якщо дитина знаходиться в ступорі, дієвими можуть стати такі прийоми:

1. Підійти до дитини, плавно взяти за руку. Зігнути пальці на обох руках і притиснути до основи долоні, при цьому великі пальці мають бути виставлені назовні.
2. Кінчиками великого і вказівного пальців масажувати точки, що розміщені на лобі, а саме над очима, посередині між лінією волосся та бровами.
3. Важливо розуміти, що дитина, яка знаходиться в ступорі, може чути й бачити, тому треба з нею розмовляти чітко, тихо та повільно на вушко. Промовляти потрібно те, що може викликати сильні емоції. Необхідно домогтися зворотної реакції, щоб вивести дитину зі ступору.

До великих емоційних потрясінь належить також страх – це стан хвилювання, тривоги, неспокою, викликаний очікуванням чого-небудь неприємного та небажаного.

До основних ознак страху належать:

• напруга м’язів  (особливо м’язів обличчя);
• сильне серцебиття;
• прискорений поверхневий подих;
• знижений контроль власної поведінки. Панічний страх може спонукати до втечі, викликати заціпеніння або, навпаки, підвищену активність, агресивну поведінку.

Дієвими в цьому випадку можуть стати такі прийоми:

1. покладіть руку дитини на своє зап’ястя так, щоб вона відчувала ваш спокійний пульс. Це буде сигналом того, щоб дитина не  відчувала себе наодинці. Так дорослий ніби мовить: «Я поруч, ти не один».
2. Разом із дитиною дихати глибоко й рівномірно.
3. Якщо дитина хоче про це говорити, треба її вислухати. Проявити інтерес, розуміння та співчуття.
4. Можна зробити легкий масаж або погладжування напружених м’язів.

Дитина, яка щойно пережила напад, надзвичайну  подію або стала свідком такої події, учасником конфлікту (бойового зіткнення), може сильно тремтіти. Тремтіння виникає раптово – відразу після інциденту або через якийсь час. Так організм «скидає напругу».

До основних ознак тремтіння належать:

• неконтрольоване нервове тремтіння (дитина не може за власним бажанням припинити цю реакцію);
• сильне тремтіння всього тіла або окремих частин (дитина не може втримати в руках дрібний предмет). З боку це має такий вигляд, начебто вона змерзла.
• Така реакція може тривати досить довго (до декількох годин). Потім дитина відчуває сильну стому й має потребу у відпочинку. Якщо цю реакцію зупинити, то напруга залишиться всередині, у тілі, і викличе м’язові болі, а далі може призвести до розвитку серйозних захворювань.

У цьому випадку дієвими можуть стати такі прийоми:

1. Узяти дитину за плечі й сильно потрусити протягом 10-15 секунд. У цей час треба розмовляти далі з дитиною чітко й спокійно: інакше вона може сприйняти ці дії як напад.
2. Якщо можливо, огорнути дитину пледом чи ковдрою та зав’язати спереду – дати тілу міцний каркас .
3. Легко постукати дитину по грудях – один раз за секунду, промовляючи: «Я тут із  тобою», «З тобою все гаразд».
4. Попросити дитину здійснити упор ногами в підлогу й почати рівномірно дихати разом з дитиною: довгий вдих – довгий видих (повторити кілька разів).
5. Після завершення реакції бажано покласти дитину спати.

Якщо в дитини реакція – плач. Кожна людини хоч раз у житті плакала. І кожний знає, що після того, як дати волю сльозам, на душі стає набагато легше. Подібна реакція обумовлена фізіологічними процесами в організмі. Коли людина плаче, усередині в неї виділяються речовини, що мають заспокійливу дію.

Ознаки такої реакції:

• дитина вже плаче або готово розридатися;
• у дитини тремтять губи;
• спостерігається відчуття пригніченості.

На відміну від істерики, немає порушення в поведінці. Пам’ятайте: не може відбутися емоційної розрядки, полегшення, якщо дитина стримує сльози. Коли ситуація триває дуже довго, внутрішнє напруження може завдавати шкоди її фізичному й психічному здоров’ю.

У разі плачу дієвими можуть стати такі прийоми:

1. Під час плачу обов’язково треба бути поряд із дитиною. Дозволити відчути присутність фізично. Наприклад, покласти руку на плече, на спину, узяти за руку, обійняти.
2. Використовувати прийоми «активного слухання» (періодично казати «так», кивати головою, співчувати, повторювати фрагменти фраз, що говорить дитина, у яких вона висловлює свої почуття).
3. Не перебивати, дати можливість плакати та говорити, «вилити» своє горе, страх, обурення.
4. Не ставити запитання, не давати порад. Пам’ятайте, ваше головне завдання – вислухати дитину.

До емоційного потрясіння також належить істерика – це емоційний сплеск при емоційному стресі. Істеричний напад може тривати кілько годин або кілька днів.

Основними ознаками є:

• безліч рухів, театральні пози;
• мова емоційно насичена, швидка;
• ридання.

При істериці дієвими можуть тати такі прийоми:

1. За можливості перейти разом із дитиною в спокійне місце, де не буде сторонніх людей.
2. Можна злегка налякати, облити водою, потрусити за плечі.
3. Розмовляти впевнено короткими фразами, такими як: «Пий воду», «Умийся» тощо.
4. Слід ігнорувати неадекватні бажання дитини в цьому стані.
5. Після істерики в дитини може настати занепад сил, тож її треба вкласти спати.

Іноді потрясіння від критичної ситуації (вибух, зруйнована будівля тощо) настільки сильні, що дитина губиться і перестає розуміти, що відбувається довкола неї. Дитина робить різкі, безцільні рухи, може говорити ненормально голосно та без упину, ігнорує будь-які звернення, прохання чи накази дорослого. Так проявляється рухове збудження, ознаками якого можуть бути:

• різкі рухи, часто безцільні й безглузді дії;
• ненормально гучне мовлення або підвищена мовленнєва активність (дитина говорить без упину, іноді абсолютна безглуздо);
• часто відсутня реакція на навколишніх (на зауваження, прохання, накази).

При руховому збудженні дієвими можуть бути наступні дії:

1.Використовуйте техніку «захоплювання» (перебуваючи позаду, притиснути дитину до себе й злегка підняти).

2.Розмовляйте спокійно про почуття, які дитина відчуває в такому стані.

3.У розмові з дитиною слід уникати фраз із часткою «не». Наприклад, на заміну фразі «не біжи» - сказати: «Ходи повільно».

4.Пам’ятайте, якщо не надати вчасно допомоги дитині, це призведе до небезпечних наслідків: через знижений контроль за своїми діями дитина буде робити необмірковані вчинки та може заподіяти шкоду собі й оточенню.

Рухове збудження зазвичай триває недовго й може змінитися нервовим тремтінням, плачем, а також агресивною поведінкою.

Агресія – інстинктивна індивідуальна поведінка людей, яку породжує страх, лють тощо. Агресивне поводження – один із способів, якими організм намагається знизити високу внутрішню напругу. Прояв злості або агресії може відбуватися досить тривалий час і заважати самій дитині й оточенню.

До основних ознак агресивного поводження належать:

• роздратування, невдоволення, гнів (з будь-якого, навіть незначного приводу);
• нанесення тим, хто поряд, ударів руками або якими-небудь предметами, словесна образка, лайка;
• м’язова напруга;
• підвищення кров’яного тиску.

При агресивному поводженні дієвими можуть стати наступні дії:

1.Зведіть до мінімуму кількість тих, хто поряд.

2.Дайте дитині можливість «випустити пар» (наприклад, виговоритися або «побити» подушку). Доручіть роботу із збільшеним фізичним навантаженням.

3.Будьте доброзичливими. Не звинувачуйте дитину.

4.Намагайтеся розрядити, нейтралізувати обстановку смішними коментарями або діями.

5.Агресія може бути нівельована страхом покарання:

• якщо дитина не має на меті отримати вигоду від агресивної поведінки;
• якщо покарання суворе та ймовірність його застосування висока.

Зрідка буває в дітей, але все ж таки внаслідок різкого страху в дитини може відбутися панічна атака – це різкий нарад сильного занепокоєння, який досягає свого піку протягом декількох хвилин, що викликає фізичні  відчуття страху, такі як прискорене серцебиття, задишку або запаморочення.

До основних ознак панічної атаки належать як мінімум 4 з наведених тілесних симптомів:

• пришвидшення серцевого ритму;
• пітливість;
• тремор;
• відчуття браку повітря;
• біль чи дискомфорт у грудях;
• нудота, відчуття дискомфорту в череві;
• запаморочення, утрата рівноваги;
• дезорієнтація або навіть деперсоналізація (відчуття, що дитина існує ніби поза своїм тілом);
• утрата контролю над собою;
• відчуття оніміння в кінцівках.

При панічній атаці дієвими можуть стати такі прийоми:

1.Рахувати та здійснювати вдих через ніс на рахунок 4, видих через рот на рахунок 8.

2.Спробувати робити дихальні вправи з перехрещеними руками на плечах. Одночасно постукувати почергово кожною долонею по плечу (20-30 рухів).

3.Запропонувати дитині випити води, теплий напій або потримати руки дитини під струменем теплої води.

4.Не зосереджувати уваги на тілесних відчуттях, переключити увагу на побутові речі чи діяльність. Озвучувати кожну дію.

5.Використовувати техніку «заземлення», або ще її називають «тут і зараз», ставлячи такі питання дитині:

• знайди навколо себе п’ять речей однакового кольору;
• знайди чотири речі, яких можна торкнутися;
• знайди три речі, які можна почути;
• знайди дві речі, які можна понюхати;
• знайди одну річ, яку можна скуштувати.

6.Дієвим способом є дихання в паперовий пакет. Суть у тому, що під час панічної атаки організм перенасичується киснем і дихання в пакет може допомогти знизити концентрацію кисню і вгамувати прояви атаки.

7.Також з дітьми можна провести вправи, надаючи їм ігрової форми:

• покладіть руку на живіт приблизно на три пальці нижче сонячного сплетіння і постукайте злегка по цьому місцю;
• натиснути несильно на очні яблука з обох бків;
• якщо є де лягти, покласти дитину на спину й запропонувати їй зробити рухи ногами, як на велосипеді;
• сконцентруйтеся на диханні із дитиною: одну руку складіть, як човник, і накрийте нею губи, іншу руку покладіть на живіт. Вдих – рука йде до грудей, видих -  рука піднімається до рота;
• попросіть дитину подивитися вправо, не повертаючи голови – якомога далі на 15-20 секунд, потім перевести погляд прямо, потім подивіться вліво – якнайдалі, потім знову прямо;
• розітріть тіло дитини;
• попросіть дитину, щоб вона поклала руки собі на ребра, і спитайте, чи відчуває, як вони під час дихання розширюються, піднімаються.

Під час стресової ситуації дитина з особливими освітніми потребами може поводити себе не зовсім адекватно, з точки зору дорослого. Саме тому батькам необхідно спробувати надати своїй дитині відчуття безпеки так, як це є прийнятим для дитини, і не звертати уваги на те, що скажуть чи будуть думати ті, хто поряд. Якщо в відчуваєте необхідність у допомозі інших, скажіть про це (наприклад, про необхідність прибрати якісь речі, що можуть зашкодити дитині). І головне – будьте в момент стресової ситуації разом із дитиною, не залишайте її на інших. Якщо треба щось терміново принести, попросіть когось, хто є поруч.

Консультація 4

Тема: «Розвиток комунікації

та соціалізації дитини з ООП».

Сьогодні все більше дітей з ООП інтегруються в загальноосвітнє середовище та різноманітні соціальні групи. Незважаючи на це, багато з них стикаються з труднощами у встановленні контактів з однолітками, вираженні своїх потреб та емоцій, а також у взаємодії з оточенням.

Дослідження показують, що відсутність належної підтримки у ранньому віці може призвести до соціальної ізоляції, зниження самооцінки та формування поведінкових труднощів. Тому раннє втручання та активна участь батьків у розвитку комунікації та соціалізації дитини є не лише бажаними, а й життєво необхідними.

Соціальне суспільство ставить перед дитиною безліч соціальних та комунікативних завдань. Для дітей з особливими освітніми потребами процес соціалізації та формування комунікативних навичок часто є більш складним і потребує системної підтримки з боку сім’ї, педагогів та фахівців.

Комунікація – це не лише вміння говорити чи слухати, а й здатність виражати власні емоції, розуміти почуття інших, брати участь у спільній діяльності та будувати взаємини. Це здатність дитини передавати ідеї, потреби, емоції, отримувати та інтерпретувати інформацію від інших.

Соціалізація – це процес включення у взаємодію з однолітками та дорослими, формування соціальних ролей, норм та правил поведінки. Вона забезпечує дитині відчуття приналежності до групи, розвиток соціальної компетентності та підготовку до майбутнього життя в суспільстві.

У дітей з ООП ці процеси можуть проходити із затримками або мати особливий характер (наприклад, у дітей з аутизмом або порушенням мовлення). Розвиток цих навичок у дітей з ООП потребує спеціально підібраних методик, терпіння та активної участі батьків. Саме родина є першою і найважливішою соціальною платформою, де дитина отримує базові уміння взаємодії та співпраці. Консультації для батьків допомагають розширити розуміння цих процесів і надати практичні інструменти для підтримки комунікаційного та соціального розвитку дитини.

Чому це важливо?

Комунікація і соціальна взаємодія – основа не лише для навчання, а й для психоемоційного розвитку, почуття безпеки, самореалізації дитини.

До особливостей розвитку дітей з ООП належить:

• знижений рівень мовленнєвого розвитку;
• труднощі в розумінні соціальних сигналів (жестів, міміки);
• страх або уникання взаємодії;
• вузьке коло інтересів (особливо у дітей з РАС).

Поради для підтримки комунікації:

1.говоріть часто і просто: короткі, чіткі фрази, зрозуміла міміка;

2.розвивайте невербальне спілкування: використовуйте жести, картинки, піктограми;

3.інтонація – важливо: м’який, доброзичливий тон підтримує довіру;

4.грайте разом: ігри – природнє середовище для розвитку мовлення;

5.читайте казки, розповідайте історії: навіть коротенькі – це формує розуміння послідовності, запам’ятовування, діалог.

Рекомендації для розвитку соціалізації:

• малими кроками: починати з гри поруч (паралельна гра), потім – разом.
• моделювання поведінки: показуйте приклад спілкування з іншими дітьми;
• використання казкотерапії: через історії діти вчаться розуміти соціальні ситуації;
• навчання «правил гри»: ділитися, чекати черги, казати «дякую», «будь ласка»;

• включення в колектив: ролі помічника, учасника в групових активностях.

Завжди пам’ятайте:

• кожна дитина унікальна – шукайте свій підхід;
• комунікація – це не лише слова, а й погляд, дотик, жест;
• дитині потрібен час, підтримка та віра у її успіх.

Практичні вправи.

1. «Назви емоцію».

Мета: розвиток емоційного розуміння.

Як виконувати:

• показуйте дитині картинки або зображуйте емоції
• запитуйте: «Що це за емоція?»
• обговорюйте ситуації.

2. «Спільна гра».

Мета: формування навичок взаємодії.

Як виконувати:

• грайте в прості ігри (м’яч, конструктор)
• чергуйтеся («твоя черга – моя черга»)
• коментуйте дії.

3. «Покажи та скажи».

Мета: стимуляція мовлення.

Як виконувати:

• дитина показує предмет
• називає його або намагається описати
• ви доповнюєте та розширюєте фразу.

4. «Соціальні історії».

Мета: навчання поведінки у різних ситуаціях.

Як виконувати:

• розповідайте  короткі історії про ситуації (у магазині, у гостях)
• обговорюйте правильну поведінку
• програвайте сценки.

5. «Імітація».

Мета: розвиток наслідування – основа комунікації.

Як виконувати:

• просіть дитину повторювати рухи, звуки, слова
• починайте з простого (плескання, звуки тварин).

6. «Що ти хочеш?»

Мета: формування ініціативи у спілкуванні.

Як виконувати:

• створюйте ситуації вибору (іграшка/їжа)
• спонукайте дитину показати, сказати або обрати.

Важливі рекомендації

• будьте терплячими – розвиток відбувається поступово;
• регулярність важливіша за тривалість занять;
• хваліть дитину за зусилля, а не лише за результат;
• співпрацюйте з педагогами та фахівцями.

Розвиток комунікації та соціалізації дитини з ООП – це процес тривалий, який потребує любові, підтримки та системної роботи. Завдяки щоденним простим діям батьки можуть суттєво вплинути на формування життєво важливих навичок у дитини та допомогти їй стати більш впевненою і відкритою до світу.

Консультація 5

Тема: «Батькам про сенсорну інтеграцію».

Сенсорні потреби і особливості обробки сенсорної інформації унікальні для кожної дитини. Для того, щоб допомогти дитині впоратися з сенсорними порушеннями, необхідний індивідуальний підхід, тому що досвід кожної дитини відрізняється від іншої. Проте, є деякі загальні стратегії і сенсорні заняття, які, як правило, допомагають дитині заспокоїтися.

Сенсорна інтеграція – це процес, під час якого нервова система людини отримує інформацію від органів чуття (дотик, вестибулярний апарат, відчуття тіла, нюх, зір, слух, смак), потім організовує їх і інтерпретує так, щоб вони могли бути використані в цілеспрямованій діяльності.

Симптоми порушення сенсорної інтеграції:

• труднощі в навчанні новим навичкам – побутовим, руховим, мовленнєвим, навчальним;
• зайва рухова активність або навпаки гіпоактивність;
• низькій м’язовий тонус;
• труднощі в адаптації до нових приміщень;
• мовленнєві порушення;
• незграбність, підвищена обережність (дитина краще постоїть з мамою, ніж полізе на гірку, гойдалки, не любить кататися на велосипеді, сторониться рухливих дітей);
• відсутність відчуття небезпеки (лізе на висоту не замислюючись, постійно рухається, ризикує);
• надчутливість до звуків і світла;
• уникнення дотиків, нового одягу, їжі;
• ходьба «навшпиньки», моторна незручність, проблеми в імітації рухів;
• психосоматичні розлади;
• стійкі види порушення сну;
• відмова від соціальних контактів (дитина не грає з однолітками, уникає взаємодії).

Батьки мають спостерігати за дитиною, підмічати найменші сенсорні дисбаланси і відпрацьовувати їх.

Також важливо зауважити, що ігнорувати ці моменти не можна, бо з віком вони будуть тільки поглиблюватись і можуть значно ускладнювати життя людині.

Що можна зробити вдома для розвитку сенсорних відчуттів дитини?

Слух

Відтворювати різноманітні звуки. Наприклад, звуки музичних інструментів, тварин, птахів, звуки вітру, моря. Розрізняти немовленнєві шуми (наприклад, вправа «Що звучить?»).

Зір

Розглядання книжок, карток, предметів. Якщо дитина ще мала або має проблеми із зором, то можна застосовувати чорно-білі картки Домана для стимуляції зорового нерву.

Смак

Пропонуйте їжу різноманітних смаків (кислий, солоний, гіркий, солодкий) та різної консистенції (твердий, хрусткий, сипучий тощо).

Нюх

Це можуть бути як і самі предмети, так і зроблений мішечок з вираженими ароматами (кава, какао, ванілін, хвоя, пелюстки троянди). Також можна застосовувати аромалампи з ефірними маслами. Ось такі незвичайні ігри допомагають розвивати сенсорні відчуття дитини і накопичувати уявлення про навколишній світ, забезпечують розвиток моторних, мовленнєвих, комунікативних, пізнавальних, сенсорних умінь і позитивно впливають на розвиток дитини в цілому.

Рух і вестибулярна система

Замість того, щоб встановлювати дорогі гойдалки, можна пошукати інші предмети, які можуть забезпечити вестибулярну стимуляцію для дитини. Це можуть бути: недороге крісло-качалка, гімнастичний м’яч, на якому дитина зможе підстрибувати, міні-батути для приміщення, самокат, скейт, ролики. Вестибулярні рухи (пропріоцептивна стимуляція) може підбадьорити малюка або, навпаки, заспокоїти.

«Важка» робота

Ці види діяльності необхідні для дітей, які відчувають труднощі в регулюванні рівня свого збудження. Такі діти часто ламають речі, стрибають, бігають і, здається, просто не можуть сидіти на місці. Такій дитині корисно відчувати себе «стисненим» (в важкому жилеті, з обважувачами на руках і ногах), коли на їх тіло робиться значний тиск. Бюджетний варіант для «глибокого тиску» - надувний дитячий басейн, який можна заповнити ковдрами, подушками і різними м'якими іграшками.  Дитина може під все це «занурюватися». Інший варіант – закатати дитину в ковдру або покласти на неї кілька ковдр.

Ігри з тунелями і наметами

Використовуйте тунелі для розвитку великої моторики. Навіть просто повзаючи через тунель, дитина розвиває координацію. Розширите тактильний досвід дитини, розміщуючи в тунелі різні предмети або поклавши в нього килимове покриття. Можна трохи потрясти тунель, коли малюк всередині, щоб поліпшити його пропріоцептивні та вестибулярні реакції. Намет можна використовувати як затишне місце для відпочинку дитини, перевантаженої сенсорними стимулами.

Тактильна стіна

Ви можете створити свою власну стіну або дошку з різними текстурами для тактильної стимуляції. Для цього можна використовувати самі звичайні, повсякденні предмети. Можна взяти старі СД-диски (дзеркальною стороною догори), що додає цікаву візуальну стимуляцію. На тактильні стіни можна приклеїти клаптики фетру, штучного хутра і різних тканин, невеликі іграшки, мішуру, різні типи паперу та картону, пір’ячко, невеликі предмети побуту. Головне, щоб у дитини була можливість обмацувати найрізноманітніші предмети.

Ігри з пластиліном, глиною, тістом, піною для гоління тощо.

Дітям дуже подобається грати з різними пластичними масами, що дуже корисна для малюків з тактильними проблемами. Можна зробити тісто для ліплення самим.

Сенсорні коробки

Це будь-які ємності, наповнені сенсорним матеріалом (крупами, горохом, квасолею, камінчиками, шишками тощо). Розвиваючи свої тактильні відчуття, дитина може щось діставати звідти та називати.

Процес відчуття та сприйняття у дітей з порушеннями розвитку, як правило, збережений, але спотворена чи зовсім відсутня інтерпретація сприйнятого сигналу. Дитина відчуває дискомфорт, але не розуміє причину та місце цього сигналу. І реакція дитини спрямована на дискомфорт взагалі – вона може кричати, плакати, проявляти агресію чи самоагресію. При відсутності інтерпретації, дитина може не розпізнавати тривожності сигналу, що може привести навіть до серйозних травм.